Чимало ветеранів Армії УНР пов’язали своє майбутнє з православною церквою. Дехто одержав спеціальну духовну освіту ще в таборах інтернованих, інші зробили це пізніше. Однак, цілком унікальною є історія сотника, молодшого старшини Окремої кадрової бригади кордонної охорони Левка Жабко-Потаповича. Ще в таборі інтернованих у Стшалково, через представництво американської гуманітарної організації YMKA, Левко встановив контакт із протестантами. Вже у 1924 році він навернувся у баптизм. Після Другої світової війни навчався у теологічній гімназії в Гамбурзі. У 1947 році емігрував до США, де став відомим українським баптистським пастором та провідним богословом.

У Вінниці функціонує єдиний в світі Музей української марки. Він носить ім'я хорунжого Армії УНР Якова Балабана. Його створив громадянин США Олександр Балабан – син Якова – та його друг Олександр Білецький – ветеран сучасної російсько-української війни. Балабан є затятим колекціонером українських поштових марок (лише надруків доби УНР) та листівок, що пов’язані із УНР. Про марки він може розповідати годинами, за 30 секунд визначає де і коли була надрукована, оригінал чи підробка. Балабан-молодший згадує про батька як про надзвичайно організовану, вольову та рішучу людину, яка все життя присвятила боротьбі за самостійність України.

Савт Бавнд Брук (англ. South Bound Brook) – це містечко в окрузі Сомерсет штату Нью-Джерсі, США. . У Савт Бавнд Бруці дотепер мешкає нечисельна українська громада, яка бере участь у житті місцевої православної парафії та опікується українським кладовищем. Саме це кладовище є найбільшим та найвідомішим українським некрополем у західній півкулі. Український цвинтар виник тут у 1951 році, з ініціативи українських емігрантів православного віросповідання. Провідну роль у заснуванні українського осередку у цій місцевості відіграв Мстислав Скрипник – тодішній архієпископ УПЦ в США, а в минулому – хорунжий Армії УНР. У червні 1951 року Церковна рада УПЦ в США затвердила план купівлі землі, що мала площу у 23 гектари, а також три житлових будинки, підсобні будинки, ставок та велику леваду. Світлина з архіву Українського історичного та освітнього центру Нью-Джерсі у Савт-Бавнд-Бруці.

«Героїка» власним коштом оплачує низку поховань ветеранів Армії УНР закордоном. Йдеться про ті випадки, коли наша діаспора не може самотужки оплачувати оренду місця на цвинтарі. Деякі з таких могил ми рятувало просто з-під ковша екскаватора. Наприклад, могилу полковника Миколи Шраменка, що знаходиться на кладовищі Вальдфрідгоф (Waldfriedhof) у Мюнхені. Його поховання не оплачувалось з 2002 р. Надгробний пам’ятник знесли, а до могили збирались поховати іншу людину. В останню мить «Героїці», стараннями наших волонтерів Олександра Сухорончака, Петра Ломпаса та Андрія Лавріненка, вдалось зупинити процес ліквідації поховання. Ми уклали договір з Управлінням муніципальних кладовищ Мюнхена (Städtische Friedhöfe München) про подовження оренди місця на кладовищі до 2021 р. Однак, за браком коштів, дотепер на могилі Шраменка немає пам'ятника.

Підполковник Армії УНР, лицар "Залізного хреста за Зимовий похід і бої" Борис Сухоручко-Хословський у 1928 р., на еміграції у Чехословаччині, створив кіностудію «Меркур-Фільм», що спеціалізувалася на виробництві рекламних фільмів. Крім того кіностудія Сухоручка-Хословського займалась виробництвом художніх фільмів, зокрема брала участь у зйомці "Тараса Бульби" під Будапештом у 1930-х роках. Докладніше про долю полковника читайте у книзі Я. Тинченка «Символи нескореної держави. Нагороди уряду Української Народної Республіки».

На інтернуванні в польських таборах (1920-1924) командири українських частин шукали нагоди поліпшити матеріальне становище своїх підлеглих. У вересні 1923 р. командир Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР генерал-хорунжий Олекса Алмазов знайшов постійну роботу не лише для себе, але й для всіх вояків дивізіону. Алмазівці поїхали працювати на вугільну шахту товариства "Сатурн" у Сілезії. Сам генерал влаштувався помічником гірничого інженера (маркшейдера).

Полковник, легендарний командир 1-го кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР Петро Дяченко після Другої світової війни оселився у Філадельфії, США. Захоплювався садівництвом. Особливо любив вирощувати троянди. Був двічі одружений. Від першого шлюбу мав двох синів Юрія (11.07.1923 р. н.) та Олеся (27.12.1928 р. н.), які загинули у Другій світовій війні, а в другому шлюбі з дружиною Оленою вони виховали сина Петра – сержанта американських ВПС, учасника війни у В'єтнамі.

Письменник і перекладач Борис Антоненко-Давидович у 1918 р. служив у лавах Запорізького корпусу Армії УНР і навіть короткий час обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.) Про службу в українському війську згадує у власних спогадах. Антоненко-Давидович був тричі одружений. Донька письменника Ярина Тимошенко стояла у витоків утворення УПЦ КП на початку 1990-х років, а два онуки стали священиками Православної Церкви України.

У 1-й Запорізькій авіаційній ескадрильї Повітряного флоту УНР служив іжорець Федрі Алєлюхін, уродженець с. Павліново Чебсарського району Вологодської губернії. Іжора — угрофінський народ. Сучасна територія розселення: Ленінградська область, на південному березі Фінської затоки, між Нарвою й Ломоносовим. Край Іжори називається Іжорія, або Інгерманландія.

Досі не відомо де ж похований Іван Дубовий. Мова не про пересічного емігранта, а про полковника, командира Запорізького корпусу – одного з лідерів української міжвоєнної еміграції у Франції. Дубовий протягом тривалого часу очолював «Товариство Запорожців» (ветеранську організацію орденського типу) та Союз лицарів Залізного Хреста. Цей уродженець Чернігівщини згуртував довкола себе українських комбатантів, які сповідували праві політичні погляди, симпатизували ідеям В’ячислава Липинського та вбачали в лівацтві українських політиків головну причину історичних невдач 1917-1921 рр.