Омелянович-Павленко Іван Володимирович

інформація про військового або військову

Омелянович-Павленко Іван Володимирович

Армія - Армія УНР, Вермахт, Шуцманшафт

Ранг/посада - генерал-хорунжий, командувач фронту під Проскуровим, в. о. командира 1-ї запасної кінної бригади

Народження - 31.08.1881 - Азербайджан, м. Баку

Смерть - 08.09.1962 США, м. Чикаго 07/08.09.1962

Поховання - США, Нью-Джерсі, м. Савт-Бавнд-Брук

Адреса кладовища: 280 Main St, South Bound Brook, NJ 08880

Сектор - 2C, ряд - R, місце - 17-18

Біографічна довідка

Омельянович-Павленко Іван Володимирович (31.08.1881-07/08.09.1962) — генерал-хорунжий Армії УНР.

Рідний брат генерала Михайла Омеляновича-Павленка — командувача Армії УНР у 1919–1921 рр.

Українець. Народився у Баку, в родині військового. Батько походив з дворян Бессарабської губернії родом із Тифліської губернії, генерал-лейтенант російської армії. До 26.08.1912 р. мав прізвище «Павленко», у подальшому — Омелянович-Павленко (у російському написанні — «Амельянович-Павленко»).

Закінчив Сибірський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901, за першим розрядом), вийшов підпоручиком до 43-ї артилерійської бригади РІА. Брав участь у Російсько-японській війні, був поранений та нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Закінчив Офіцерську кавалерійську школу (1911). 15.09.1914 р. пішов на Першу світову війну старшим офіцером 1-ї батареї 1-го кінно-гірського артилерійського дивізіону. З 11.01.1916 р. — підполковник (за бойові відзначення). Був поранений кулею у праву ключицю та нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1916, за бій 24.05.1916) та Георгіївською зброєю (18.09.1915, за бій 03.02.1915). З листопада 1916 р. — командир 11-ї кінно-артилерійської батареї. З травня 1917 р. — командир 1-ї кінно-артилерійської батареї. З 11.07.1917 р. — полковник. З серпня 1917 р. — командир 1-го кінно-артилерійського дивізіону.

З 10.09.1917 р. — командир українізованого 8-го гусарського Лубенського полку (перейменований на 2-й Лубенський кінно-козачий ім. Сагайдачного полк військ Центральної Ради). 07.02.1918 р. вивів рештки 2-го кінно-козачого полку з Румунського фронту та привів їх до Києва, незабаром кадр полку перейменовано на Лубенський Сердюцький кінно-козацький полк Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. До 08.10.1918 р. обіймав посаду командира цього полку. Згодом — кошовий отаман Українського Козацтва на Харківщині. З 05.11.1918 р. — член Генеральної козацької Ради. З 27.12.1918 р. — командувач групи військ «Наварія» у складі Галицької армії. З 24.02.1919 р. — у розпорядженні військового міністра УНР. З 07.03.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана УНР. У березні 1919 р. — командувач фронту під Проскуровим, в. о. командира 1-ї запасної кінної бригади Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — інспектор кінноти Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів та тиф та залишився у Проскурові, який невдовзі зайняли білогвардійські війська.

Вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Через Одесу морським шляхом виїхав на Кубань, де очолив 3-й Лінійний козацький полк Кубанської армії ЗСПР, згодом — командир Звідно-Лінійного козацького полку. У середині квітня 1920 р., після капітуляції білогвардійської Кубанської армії на Північному Кавказі, переїхав у Грузію, звідки морем дістався до Севастополя.

Тут, на посаді голови Української військової делегації, зустрічався з начальником штабу Російської армії П. Врангеля генералом Шатіловим щодо спільних з Армією УНР військових дій. Згодом через Румунію дістався у розпорядження командування Армії УНР. 30.06.1920 р. був призначений начальником Окремої кінної дивізії та інспектором кінноти Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Празі.

У червні 1941 р. сформував та очолив окремий український відділ у складі Вермахту. За кілька місяців цей відділ був перетворений на міську поліцію у Білій Церкві, а на початку 1942 р. — у 109-й батальйон допоміжної поліції (шуцманшафту) у Вінниці. Очолюючи цей батальйон, був українським комендантом Вінниці. На чолі батальйону брав участь у боях проти радянських партизан. За власною ініціативою намагався захистити місцеве населення, та, зокрема, рятував від смерті вінницьких євреїв. З липня 1943 р. працював над створенням Українського визвольного війська.

У 1944 р. виїхав до Західної Німеччини. Згодом емігрував до США. Помер у Чикаго, похований у Баунд-Бруці (США).

Сім'я (1920):

дружина;
троє дітей.

Джерело інформації - Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української народної республіки (1917-1921): Наукове видання. - К.: Темпора, 2007; ЦДАВО України. Ф. 1075, оп. 1, спр. 68

Актуально станом на - 31.08.2021