Омелянович-Павленко Михайло Володимирович

інформація про військового або військову

Омелянович-Павленко Михайло Володимирович

Армія - Армія УНР

Ранг/посада - генерал-поручик, командувач Армії УНР

Народження - 08.12.1878 - Азербайджан, м. Баку

Смерть - 28.05.1952 Франція, м. Париж 28.05.1952

Поховання - Франція, м. Париж, кладовище Пер-Лашез

Адреса кладовища: boulevard de Ménilmontant, 75020 20e arrondissement de Paris

Доглядач - Українська православна парафія Парижу

Біографічна довідка

Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (08.12.1878 – 28-29.05.1952) – військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР, головнокомандувач Української Галицької армії та Армії Української Народної Республіки. Брат Івана Омеляновича-Павленка. Народився в Тифліській губ. (нині територія Грузії). Походив зі старовинного козацького роду, 1912 до власного прізвища "Павленко" додав родове "Омелянович" і став називатися Омелянович-Павленко.

Закінчив Павлівське військове училище в Санкт-Петербурзі (1900), Офіцерську стрілецьку школу в Оранієнбаумі (1913). Учасник російсько-японської війни 1904–1905, де був відзначений кількома бойовими нагородами та достроково отримав черговий чин штабс-капітана. Начальник навчальної команди (1906–1913), командир роти лейб-гвардії Волинського полку. Результатом його військово-педагогічної діяльності стало видання методичної навчальної літератури: "Обучение молодых солдат, старослужащих и запасных" (1905), "Тактическая подготовка унтер-офицеров" (1907), "Программа для боевой подготовки молодых офицеров" (1914). Учасник Першої світової війни, полковник гвардії (1915). 1916 після 2-х поранень переведений на штабну роботу, був спостерігачем за роботою навчальних команд та запасних гвардійських частин Петрограда (нині м. С.-Петербург), очолював Петергофську школу прапорщиків. З кінця 1916 – начальник 2-ї Одеської школи прапорщиків.

З перших днів революції підтримав український рух, активний учасник українізації армії, один із засновників Одеської військової громади, яка надіслала делегатів на Перший Український військовий з'їзд. У липні–серпні 1917 командував гвардії Гренадерським полком на Південно-Західному фронті, повернув боєздатність військовій частині, яка була розкладена більшовиками. З серпня 1917 – командир військового гарнізону Катеринослава (нині м. Дніпро), на цій посаді підтримував український рух та українізацію військових частин. З грудня 1917 – український військовий комісар Одеси, потім перебував на Румунському фронті. З квітня 1918 працював у Головному штабі української армії в Києві. За Української Держави – командир 11-ї піхотної дивізії в Полтаві (складалася з українізованих частин Румунського фронту), генерал-хорунжий. Отаман Катеринославського козацького коша (листопад 1918). Перейшов на бік Директорії Української Народної Республіки. У грудні 1918 відряджений з групою вищих офіцерів до Західноукраїнської Народної Республіки. Очолив УГА, провів переформування УГА та довів її до боєздатного стану. З червня 1919 – військовий радник диктатора ЗУНР Є.Петрушевича. Після об'єднання армій УНР і ЗУНР був генералом для особливих доручень штабу Головного отамана С.Петлюри, командиром Запорізького корпусу Армії УНР, очолював делегацію на переговорах з командуванням білогвардійської Добровольчої армії. З 5 грудня 1919 – командувач Армії УНР (до липня 1921), здійснив Перший Зимовий похід Армії УНР 1919–1920, яким урятував армію від остаточної катастрофи, брав участь у польсько-радянській війні 1920, генерал-поручник Армії УНР.

Після інтернування Армії УНР в Польщі перебував у Каліші, Тарнові. З 1924 – у Чехословаччині, мешкав у Празі, викладав у вузах, очолював Союз українських ветеранських організацій, 1925 заснував і очолив Музей визвольної боротьби України. Співробітничав з Українською військовою організацією та Організацією українських націоналістів. У січні 1942 в числі 5-ти українських діячів (М.Величківський, А.Лівицький, А.Мельник, А.Шептицький) звертався до А.Гітлера з вимогою визнання і поваги прав українського народу, права України "на незалежне існування". Після Другої світової війни жив у Німеччині та Франції. 1945 став одним із засновників і першим головою Товариства (Союзу) українських вояків. Голова Вищої військ. ради (1945), військовий міністр Державного центру УНР на еміграції (1947–48), генерал-полковник. П. у м. Париж (Франція), похований на кладовищі Пер-Лашез.

Джерело інформації - Бойко О.Д. ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО Михайло Володимирович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2010. - 728 с.: іл..

Актуально станом на - 10.06.2020