Нова картина Артура Орльонова

Український баталіст Артур Орльонов на замовлення нашого фонду створив картину «Бій під Сидоровим».

Опубліковано -

Український баталіст Артур Орльонов на замовлення нашого фонду створив картину «Бій під Сидоровим», що присвячена одному з найбільших бойових зіткнень між українською та більшовицькою кіннотою, що відбулося 25 липня 1920 р.

Ця робота представлена на виставці «Перші визвольні змагання в картинах Артура Орльонова», що триває у Національному військово-історичному музеї України. З виставкою можна ознайомитися до кінця жовтня. 

Сидорів – тепер село Гусятинської селищної громади на Тернопільщині.

Бій під Сидоровим – одне з найбільших бойових зіткнень між українською та більшовицькою кіннотою, що відбулося 25 липня 1920 р. З обох сторін в бою взяло участь до 3 000 вершників. 

Наступ більшовицької кінноти описує один із учасників цього бою так:

“Від с. Сидорів у напрямку на Васильківці, у хмарах куряви гонить величезна лава кінноти, глибини якої за курявою не видно. Ширина її (з правого крила) ховається за горбом, тому теж не дається її встановити. Генерал Удовиченко особисто дає накази. Наказує руками підтягнути гармати до садка і установити для стріляння “на картачі”. Кулеметні тачанки мають зайняти вогневі становища вздовж садка і лісу. Ліворуч нас лісок віддалений біля півкілометра, фронтом до наступаючої кінноти. Туди генерал Удовиченко післав старшину з наказом і кількома козаками. Простір-поле між Сидоровим і Васильківцями два і пів – три кілометри.

Скінчивши приготування, ген. Удовиченко дає наказ гармашам відкрити вогонь по большевиках коли підійдуть на відстань одного кілометра; одночасно з гарматами відкриють вогонь і з 30–40 кулеметів. Кінні сотні 8-ої бриґади і штабу дивізії зайняли свої позиції за вказівками Командира дивізії й атаку мали почати після третьої сальви гармат, за ними йдуть кулеметні тачанки. 3-ій кінник полк (Фролова) праворуч нас, із ним кінні сотні 7-ої і 9-ої бриґад. Ліворуч нас була Окрема Кінна дивізія – про це ми не знали, крім вищого начальства.

Ворожа кіннота на деякий час ховається в долині перед Васильківцями, а за хвилину показуються окремі їздці, розгорнувшись у лаву, наближаються до нас, піднімаючи куряву, тільки шаблі блискають на сонці. Большевицька лава від нашого відтинку тягнеться ліворуч нас до двох і пів – трьох кілометрів. Відстань із хвилини на хвилину зменшується. Захоплені першим успіхом большевики, не натрапляючи на спротив, гонять ніби навипередки, поглиблюючи лаву, і тим самим зменшуючи свою ударну силу. Наші гармаші завмерли коло гармат, чекаючи команду “вогонь”, кулеметники також при кулеметах ведуть їх, націлившись за большевиками.

Ген. Удовиченко дає знак кінноті приготуватись, команда “Списи в руку! Шаблі геть!”. Коні відчувши настрій їздців, зворушились. Раптом голосна команда “вогонь!”. Гармати дружньо вдарили, заклекотіли кулемети, покриваючи перерву між гарматними сальвами одностайною зливою стрілів. Бачимо як картачі виривають галявини в большевицькій лаві. Настав наш час, вискакуємо з укриття і з кличем “СЛАВА!” розгортаючись в лаву, рушаємо на ворога. Праворуч нас із яру вискакує решта кінноти Залізної дивізії, продовжуючи лаву. Ворожа кіннота з розгону ще далі гонить на нас, відстань зменшується до яких 400 кроків. Ліворуч нас чуємо гучне “Слава!”, це з лісу вискочила Окрема Кінна дивізія, праве крило якої гонить до нас творячи одну лаву. Блискає вогонь, чути гарматні стріли, це полк. Алмазів зі своєї кінно-гірської батареї частує большевиків картачами.

Перед нами большевики завертають і женуть скільки кінь витягне, теж саме ліворуч і праворуч нас. Большевики на міцніших конях переганяють задніх, які стають предметом полювання наших кіннотників, особливо тих, що мають списи. Кілька днів перед цим боєм, наша кіннота одержала списи, тож прийнялася назва цього бою “проба списів”.

Большевицька кіннота на нашім відтинку мусіла частинно перейти через Васильківці вливаючись у вулиці. Сотник Дубовик (к-ир кулеметної сотні), який їхав за нами, попросив командира сотні затримати нас на декілька хвилин, виїхав тачанками наперед і взяв під вогонь своїх кулеметів вулиці села, загачені большевицькою кіннотою, спричиняючи ще більшу паніку і втрати. За цей час командир сотні визначає чотам вулиці, якими вони мають іти і за селом знову розгорнутися в лаву. Відчиняючи ворота, переходить сотня городами і садками, розвалюючи загорожі від поля для переїзду тачанок. Ліворуч нас чути відгомін бою, ми знову займаємо становище і в цей час ізза горба показується большевицька кіннота, яку начальникам вдалося зібрати і повести до контратаки. Наші кулемети зустріли цю кінноту своїм вогнем, ліворуч нас, із долини вискочила кіннота ОКД (Окр. Кін. див.) і врізалася в большевицьку лаву; ми рушили також.

Побачивши нашу кінноту, большевики завернули назад, але коні їх втомлені і ми їх доганяємо, рубаємо, женучи на хвостах. Большевицька кіннота з розгону наскакує на свою піхоту, що мала закріпити прорив, а тепер не змогла стріляти по нас, бо перед нами була їх кіннота, що втікала. Проскакуючи скрізь, кіннота рубала червоноармійців, які чіплялися за стремена, а за нею наскочила наша кіннота і почала рубати піхоту. Це була відплата за наших піхотинців. Все поле перед Сидоровом було вкрите трупами, як сніпками. Ганялися за кінними, тачанками, пішими. Комісарів, які втікали на тачанках, порубали наші кіннотники; деякі стрілялися самі. На одній тачанці з комісаром і його “любкою”, поламалося колесо і обоє попали в руки наших їздців. Коли їх стягли з тачанки, тоді побачили, що любка сиділа на плащаниці, яку вони вкрали з церкви у Сидорові разом із іншими річами. Після бою повернено селянам їх церковні святощі, грабіжників розстріляли.

В цьому бою брало участь понад 3.000 кінноти. З нашого боку 1500–1700 шабель і з большевицького боку 1800–2000 шабель. В кожному випадку з большевицького боку кінноти було кількісно більше і лише тому, що вона стратила ударну силу, при атаці, вимучивши коні довгим розгоном, як рівнож несподіваний гарматний вогонь на картачі та перехресний вогонь 30–40 кулеметів, вона цей бій програла. Крім того, для большевиків було несподіванкою одноразова атака з’єднанням нашої кінноти, що й стало вирішним чинником нашого успіху”. (пполк. М. Отрешко-Арський “Окремий загін ім. Кошового І. Сірка. І.Т.”)